Карта сайту Контакт
Житлово-офісний комплекс «Лвівський»
[Головна][Історія][Розташування][Благоустрій][Житло][Офіси][Паркінг]


ВАТ трест «Київміськбуд-1»

Урочища Гончари-Кожум'яки

Житловий комплекс по вул. Волинській, 10



Історія

Вішневий вертоград

Садиба по вулиці Артема, 12 (до 1898 р. — № 10) за адміністративно-територіальним поділом розташована у Шевченківському районі. Натисніть для збільшення Ця частина вулиці знаходиться на території історичної місцевості — Кудрявець, назва якої походить від Кудрявської гори та річки, що протікала тут у давні часи. На початку ХІХ ст. це було предмістя Києва, в середині ХІХ ст. про місце його розташування говорили: «за заставой Большой Житомирской улицы» чи «по Житомирской большой дороге».

Квартал, обмежений вулицею Кудрявською, Несторівським провулком, вулицями Смирнова-Ласточкіна та Артема, остаточно було сформовано відповідно до «Положения об устройстве гор. Киева», затвердженого 7 січня 1834 р., а також першого генерального плану міста 1837 р. Садиба займала майже четверту частину кварталу та виходила, як і нині, тиловим боком на Несторівський провулок.

Сучасна лінія вулиці Артема проходить від Львівської площі (колишньої Сінної) до Лук'янівської площі по відомому ще з часів Київської Руси давньому Житомирському шляху. В середині XIX ст. вулиця звалася Старо-Житомирською, потім складала частину Великої Житомирської вулиці. У 1869–1925 рр. називалася Львівською, оскільки починалася від Львівських воріт, що знаходилися за часів Київської Руси на терені сучасної Львівської площі. У 1925–1929 рр. вулиця носила ім'я Льва Троцького. Теперішня назва — з 1929 р. на честь радянського партійного і державного діяча Ф. С. Артема (Сергєєва). Несторівський провулок відомий з 1830-х рр. під назвою Семенівський, сучасна назва на честь давньоруського літописця Нестора Літописця (з 1855 р.).

Натисніть для збільшення В середині ХІХ ст. для цієї місцевості були характерні одно-двоповерхові дерев'яні або змішані житлові будинки, споруджені за «зразковими» проектами, «височайше затвердженими» 1851 р. для забудови міст Російської Імперії. Це були одноманітні типові проекти, виконані переважно у класицистичному стилі. Провінційний характер місцевої забудови був закріплений планом Києва 1861 р. та «Правилами забудови», розробленими 1861 й 1873 рр., відповідно до яких ця частина Великої Житомирської (згодом Львівської) була віднесена до другого розряду, за яким на ній дозволялося будівництво «кроме каменных строений (в том числе и одноэтажных) возведение по линиям улиц: деревянных на каменных этажах или полуэтажах, крытых железом построек, с лестницами в каменных частях из несгораемых материалов, а внутри дворов деревянные на каменных фундаментах или столбах службы, крытые железом» . Таким чином, хоча вулиця і не входила до привілейованих у місті, забудова все ж таки розвивалася у відповідності до загальних містобудівних тенденцій.

У 1870–1880-і рр. у зв'язку з припливом населення в Києві різко зросла вартість землі, особливо у центральних районах, — домоволодіння стає вигідним розміщенням капіталу. У Києві на той час розповсюдився так званий «цегляний стиль». Архітектори найчастіше працювали у змішаній манері, застосовуючи при проектуванні найрізноманітніші стилі й їх елементи: від ґотики та українського бароко до стильових відгомонів пізнього класицизму, ампіру, рококо, ренесансу і навіть мавританського стилю. Цей напрям сьогодні визначається термінами «еклектизм» та «історизм». У зв'язку з необхідністю розселення «споживачів нерухомості» зросла поверховість споруд — до трьох, чотирьох і більше поверхів. Виникла потреба у новому прагматичному інженерно-технічному ставленні до їх будівництва і функціонального використання. Тому наприкінці 90-х рр. ХІХ і на початку ХХ ст. у Києві розповсюдився модерн.

У 1914 році повністю змінюється містобудівна політика, що відбилося й на забудові Львівської вулиці, яка у зв'язку з розподілом міста на райони за будівельними категоріями була віднесена вже до першого розряду, відповідно до якого тут дозволялося «строить по линиям улиц и внутри дворов одне лишь каменные постройки, крытыя железом, медью, цинком, черепицей и другими несгораемыми материалами, кроме толя, рубероида и подобных им материалов, с лестницами из несгораемых материалов». До того ж тут було заборонено здійснювати капітальний ремонт і переобладнання існуючих дерев'яних будівель. Це примушувало власників ділянок зводити на своїх територіях тільки цегляні будинки, а при фінансовій неспроможності — продавати свої садиби більш заможним людям.

З колишніх споруд садиби зберігся лише шестиповерховий фасадний будинок (1911 р., архітектор О. В. Кобелєв), інші споруди, що містилися у глибині садибної ділянки, знесені у 1980-х рр., зокрема, — двоповерховий будинок з дерев'яним верхнім поверхом, обкладений цеглою (1867 р., архітектор П. І. Спарро).

Виявлені в архівах документи дають змогу реконструювати історію забудови садиби починаючи з 1818 р., встановити прізвища її колишніх власників, виявити деяку проектну документацію, встановити дату спорудження і авторство втраченого двоповерхового будинку, а за збереженими архітектурно-проектними матеріалами — уявити характер забудови, що існувала тут до 1981 р.

Архівні документи свідчать, що 2 серпня 1818 року садибна ділянка, що відповідає сучасному № 12, разом з будинком була придбана казенним селянином Білгородської волості Павлом Григоровичем Дашенком (він же Лимар) за 15 крб. державними асигнаціями у київського міщанина Олексія Дяченка. 16 серпня 1829 року за духовним заповітом П. Г. Дашенка, засвідченим у Київському Повітовому Суді 29 серпня 1829 року, садиба переходить у власність його племіннику — Андрію Ріхерту та його дружині Агафії, а після їх смерті — у 1840-х рр. була переписана на «малолітнього київського міщанина» Василя Андрійовича Ріхерта.

Опис садиби, складений у листопаді 1849 р. на підставі відношення Київського Сирітського Суду, засвідчує: «Место, состоящее в Старокиевской части в 1-м квартале за Житомирскою заставою на большой дороге, заключающееся ныне в 1109 кв. саженей». Крім того, до нього передбачалося «присоединить еще от Житомирской дороги 126 и от Семеновского проулка 17 1/2 кв. саж.». На цій території тоді містилася прогнила хата під стріхою — «уже упавшая». Оціночна комісія визнала її непридатною ні до чого, хіба що використати на дрова. Ця будівля була оцінена у 2 крб. 50 коп. Крім того, тут містився запустілий фруктовий сад, що нараховував близько ста різних порід дерев: яблунь, вишень, слив. Проте частина дерев з-за недогляду та той час повсихала. Тому сад було оцінено у 57 крб. 50 коп. А взагалі уся земельна ділянка з огорожею та хатою була оцінена в 60 крб. сріблом. 28 лютого 1852 року опікун малолітнього Василя Ріхерта — київський купець 3-ої гільдії Кирило Іванович Чарковський — продає садибне місце разом з садом за 625 крб. сріблом титулярному раднику Степану Степановичу Єремеєву. Площа садиби тоді складала 1109 кв. саж.

Для вирівнення червоних ліній вулиці Житомирської та Семенівського провулка 12 квітня 1852 року С. С. Єремєєв прикупає ще 126 кв. саженів землі з боку вулиці Житомирської і 17 1/2 кв. саженів землі з боку Семенівського пров. для спорудження дерев'яного на кам'яному напівповерсі будинку № 1 (тобто, на сім віконних прорізів або більше). У «даній», виписаній Київською губернською будівельною та шляховою комісією, зазначалося, що ця територія виділяється за умови, щоб «оное место застроено было забором в течение двух месяцев». Таким чином, площа садиби на той час становила вже 1315,5 кв. саженів. Ця ситуація зафіксована на плані садиби, складеному 29 лютого 1852 р.

Проект запропонованого дерев'яного на цегляному поверсі будинку, який мав розміститися по червоній лінії забудови вулиці, Натисніть для збільшення був розроблений архітектором М. П. Самоновим та затверджений 12 квітня 1852 р. За проектом будинок було виконано у стилі пізнього класицизму, шириною фасаду на дев'ять вікон, центральна частина якого на другому поверсі була виділена чотирма пілястрами коринфського ордеру. У завершенні будинок мав розкріпований карниз з модульйонами, над яким на даху містився прямокутний парапет з чотирма тумбочками, з'єднаними між собою металевим ажурним огородженням. Нижній поверх було покрито стрічковим рустом. Вікна — прямокутні, на другому поверсі — з прямими розкріпованими сандриками. Розпланування передбачалося секційно-анфіладне. Проте з невідомих причиин цей проект не було реалізовано.

За описом нерухомого майна садиби, складеним 13 грудня 1860 р., на її території містилися: дерев'яний одноповерховий будинок, споруджений з соснових брусів у зруб, на цегляному фундаменті. За будинком — дерев’яний сарай, за яким під парканом — дощана повітка, крита дранкою, «мале відхоже місце», дерев'яний льох з дерев'яним зрубом, що виходив на поверхню землі. Понад половину території садиби займав сад, в якому фруктових дерев — 72 і нефруктових — 19, крім того — декілька малих дичок, а також занедбана дерев’яна альтанка. Вся садиба була обнесена парканом, з парадного боку — суцільним дощатим, з інших боків — дерев'яною решіткою.

22 лютого 1861 року за купчою, складеною в Київській палаті цивільного суду, садиба за 8 тисяч крб. срібною монетою була продана Єремеєвим титулярному раднику Іполиту Францовичу Добржинському. Через шість років, у серпні 1867 р. Добржинський звернувся до Київського губернського управління по будівельному відділенню з проханням дозволити йому замість затвердженого 12 квітня 1852 р. проекту спорудити двоповерховий будинок за новим проектом. У резолюції Київського губернського управління від 30 вересня 1867 р. зазначалося: «Разрешить титулярному советнику Ипполиту Добржинскому в усадьбе его состоящей в Старокиевской г. Киева части по Житомирской ул. построить по представленному проекту деревянный на каменном этаже с подвалом дом с покрытием крыши железом и отделкою наружных украшений с тем, чтобы внутренние лестницы, ведущие в верхний этаж и подвал были бы непременно каменные, и чтобы пред наружными дверьми было по одной только ступеньке, опустив для сего дверь ниже в цоколь как отмечено на плане и фасаде синею краскою, в постройке же флигеля в виде лавочки отказать, так как от дома этот флигелек не имеет узаконенного 4 саж. расстояния…»

Новий проект будинку був розроблений відомим київським архітектором Павлом Івановичем Спарро Натисніть для збільшення під впливом ґотичного стилю у вигляді невеликого особняка. Згідно з проектом це мав бути двоповерховий будинок на напівпідвальному поверсі на сім віконних прорізів. Цей флігельний будинок було споруджено відповідно до проекту. Проте, як свідчить фотофіксація 1980 р., згодом він зазнав деяких перебудов. Флігель було знесено 1981 р.

За планом садиби, складеним 24 грудня 1873 р., на її території значно розширився склад господарчих споруд. На той час тут містилися: під літ. А — деревянний будинок (1867 р., архітектор П. І. Спарро), у глибині садибної ділянки під літ. В — дерев'яний флігель з мезоніном, під літ. С — дерев'яна стара кузня, під літ. Д — кам'яний льох, під літ. Е — дерев'яний льох, під літ. F — дерев'яні сараї, під літ. G — дерев'яні повітки. Територія саду залишилася такою ж самою. Тут було розміщено дві альтанки, одна, з боку вулиці Львівської, — восьмикутна зі східцями, друга — прямокутна біля межі сусідньої ділянки зліва. Але згідно з планом садиби, складеним 24 вересня 1885 р. для застави нерухомого її майна у Київському міському кредитному товаристві, склад будівель на території садиби на той час не змінився.

Наприкінці 1880-х рр. власником садиби стає син І. Ф. Добржинського — Ромуальд Іполитович, який 1911 р. спорудив по фронту вулиці шестиповерховий на підвалі прибутковий будинок. Автор проекту — відомий київський архітектор Олександр Васильович Кобелєв . Проте споруджено було тільки дві секції будинку, остання третя — намічалася на місці двоповерхового будинку 1867 р. З цього приводу в опису матеріальної цінності нерухомого майна садиби, складеному 14 листопада 1918 р., зазначено: «Предполагалось выстроить здание по всему фасаду». Можливо, початок першої світової війни 1914 р. та наступні події 1917–1918 рр. не дали можливості завершити розпочате будівництво. Проектні пропозиції щодо нового шестиповерхового будинку 1911 р. було нанесено на старий план садиби, складений ще 1873 р. Будинок позначено також на плані, доданому до опису нерухомого майна садиби 1918 р.

Таким чином, на всіх планах садиби більшу частину її території займав сад, який виходив на Несторівський провулок. Цю саме містобудівну ситуацію зафіксовано й на плані Києва 1923–1925 років. Згідно з купчою, складеною 14 листопада 1918 р., садиба перейшла у власність Хаїма Срульовича Вольфмана та міського архітектора, відомого київського зодчого Михайла Павловича Бобрусова (разом з Г. Ю. Гаєм він є автором проекту Бесарабського ринку), які володили нею до самої націоналізації.

13 квітня 1922 р. відповідно до Декрету ЦВК України «Про скасування права приватної власності на нерухомість у містах» (від 29.06.1919) нерухоме майно садиби було націоналізовано і вона перейшла до відання підвідділу Управління комунальних будинків Київського губвиконкому. Це визначило подальшу долю шестиповерхового будинку: тут були влаштовані комунальні квартири.

У 1953–1954 рр. з боку Несторівського провулку на території колишніх садиб №№ 12 та 14 був споруджений п'ятиповерховий будинок гуртожитку Вищої партійної школи. Рішенням Київського міськвиконкому від 16.07.1979 № 920 цю частину вулиці Артема зараховано до зони регулювання забудови першої категорії.

Враховуючи високі архітектурні якості фасадного шестиповерхового будинку, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17.01.2000 № 42 він був взятий на державний облік та під охорону як пам'ятка архітектури місцевого значення (охор. № 301).

Вверх сторінки

    Архітектурне бюро Комаровського
    © 2002 — Агентство нерухомості «Планета Оболонь»